Якось, ідучи лісом, Ісус Христос милувався красою дерев і почув, як хтось гірко плаче. Підійшов ближче – аж то Ялинка. “Чого ти плачеш? – спитав її Господь, – глянь, яка краса навколо!” “Як же мені не плакати, – відповіла, схлипуючи Ялинка. – Усі дерева змінюють своє вбрання кожної пори року: навесні вони вкриваються гарним цвітом, улітку тріпочуть листячком на вітрі, а восени тішать око рясними кольоровими плодами, на які так чекають дорослі і діти. І лише я цілий рік в одному вбранні – ні цвіту не маю, ні плодів не даю, лишень відлякую всіх своїми колючими голочками. Непотрібною чуюся в цьому світі”.

“Не журись, Ялинко, – співчутливо сказав Ісус. – На втіху людям, а надто малечі, зроблю тебе символом дня свого народження. Тебе вбиратимуть у найкращі диво – плоди, що виблискуватимуть в таємничому мерехтінні різдвяних свічок, на тебе чіплятимуть солодощі, якими так полюбляють ласувати діти, ти світитимешся, наче вифлеємська зірка, що вказувала царям і пастирям дорогу до того місця, де я народився, і довкола тебе танцюватимуть люди, прославляючи народження Сина Божого”.

Ось таку нагороду дістала Ялинка, що направду стала невід’ємним символом Різдва Христового.