Спасенне поклоніння

0 291

isus_samar«… Та надійде час, – ба, вже й тепер він, що справжні поклонники Отцеві кланятимуться: у дусі й істині. А таких поклонників і шукає собі Отець. Бог – Дух. Ті, що Йому поклоняються, повинні у дусі й істині поклонятися», – говорив самарянці Христос.

І цей час прийшов уже тоді, коли Син Божий, розпочавши свою проповідь в Галилеї, неземним і повним Божої сили владним голосом закликав: «Покайтесь, бо Небесне Царство близько».

Ісус сам уособлював це Царство, як його Творець, Володар і Правитель. А дорога до цього Царства починається з покаяння. Власне, спасіння – це і є звільнення від зла і гріха. І тільки тоді чисте серце стає блаженним, бо належить до Небесного Царства, може бачити Бога і звершити перед ним спасенний поклін в дусі й істині. Тому християнство можна назвати релігією чистого серця. Це в ньому звершується єднання творіння зі своїм Творцем, людини – з Богом. А без цього даремні будь-які інші зовнішні форми поклоніння. Навіть наш мудрий Григорій Сковорода говорив: «Не шукайте Бога в Єрусалимах та Вифлеємах. Якщо Бога немає у вашому серці, то не знайдете його ніде». А великий вчитель народів св. Павло перед грецькими мудрецями в Ареопагу в Афінах сказав: «Бог, що створив світ і все, що в ньому, Він, бувши Владикою неба і землі, не живе у рукотворних храмах, ані не приймає служби з рук людських, немовби Він потребував чогось, даючи усім життя, дихання і все… Він від кожного з нас недалеко. У Ньому бо живемо, рухаємося й існуємо…».

Та хіба може мати якусь потребу Той, Хто всім володіє, Кому все належить? Звичайно, ні. Тому правильне поклоніння потрібне нам, щоб його звершенням ми жили Богом і в Бозі. До цього закликає всіх Спаситель. Він також говорив, що Небесне Царство всередині нас є. А св. ап. Павло назвав тіло людини храмом Божим. Ось це і є найважливіша на землі святиня. Вона і для Господа найдорожча і найлюбиміша за всі земні храми. Бо, власне, заради спасіння її, Він віддав своє життя. І так часто наголошував і закликав Ісус поважати, шанувати, щиро і навіть жертовно любити цю святиню, якою є всі ми – кожна людина. І в такому добродійстві також засвідчується правильне поклоніння, бо в кожному ближньому є живий образ Божий.

А сьогодні, коли храми наших душ знаходяться в жахливому запустінні, коли необхідно бити на сполох і якнайбільше, як робили це святі апостоли і великі вчителі Церкви, про це говорити і шукати шляхи порятунку, ми говоримо про другорядні речі: про храми земні, про історії свят, тощо. Та й навіть ми, священнослужителі, потрібно усвідомити і визнати чесно, що сповідуємо і проповідуємо лише засоби. Ми говоримо про важливість відправ, зокрема Св.Літургії, Святих Тайн, Покаяння і Причастя Св.Тіла і Крові Христової, а про результати не говоримо зовсім. А чому? Хіба плоди мають дозріти і бути явними тільки після смерті? Ні! Уже тут на землі. І найкращим свідченням і потвердженням цього є святе життя праведників, як приклад нам для наслідування. І першими у цьому, взірцем для всіх мають бути пастирі: як вчителі і духовні провідники, які ведуть за собою народ. Ми ж, признаймось щиро по-правді, створили культ поклоніння святим речам: розп’яттю, іконам, плащаниці і т.д. І так багато про них пишемо і говоримо. А народ чекає і просить перед ними тільки здоров’я і земних успіхів. І слава, і дяка Богові, що Він посилає свою цілющу силу. Проте бажає всім найперше духовного зцілення, яке гарантує всім вічне щасливе життя.

Розважмо, де найбільше присутній Господь: у святих речах…, у святій Євхаристії, чи у ближньому? Про що Ісус найбільше говорив, і до чого закликав? Є Літургія храмової відправи, а є Літургія позахрамового життя, яку ще називають Літургією в миру. Вони між собою рівноцінні. Умовно різняться тільки тим, що в храмі час споживання Божих Дарів, а поза храмом – дозрівання і збирання плодів. А правильніше сказати, що у нас є тільки одна Літургія, яка тільки умовно поділена на храмову і позахрамову. Всюди, де б ми не були, ми перед Божим Лицем. І все, що думаємо, говоримо і робимо, визначає, чи є ми в Божій правді, світлі та істині, що і визначає, чи служимо Йому. Тому відправи, обряди, традиції і всі зовнішні форми поклоніння не можуть бути спасенними, якщо їх звершенням людина не перероджується. Глибоко переконаний, що вони для багатьох вірних традиційних Церков стали самодостатніми і в цьому найбільша причина кризи віри, моралі і духовного життя. Через таке спотворене християнство і не перероджується наше суспільство. Бо й навіть за облаченням священнослужителя, перед поставою якого вірні благоговіють, може заховатися черства і байдужа до вищих цінностей людина і навіть невіруюча. Таких випадків було чимало. Облачення і сповнення обряду роблять свою справу, а натомість найважливіше – матеріальна винагорода.

Що ж, живемо в останні часи. І бачимо, як за великою кількістю зведених прекрасних храмів і тих, які ще будуються, народ відходить від віри. А Господь і далі пропонує усім живу воду, яка тече у життя вічне. Та питимуть її тільки ті, хто очистить свою душу покаянням і в серці не матиме й тіні від неправди, фальші, зла та гріха.

Михайло Мельник
Протоієрей
с. Старі Кривотули
Івано-Франківська обл.

Якщо ви знайшли орфографічну помилку, будь ласка, повідомте нам.
Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter.

Схожі публікації

Напишіть відгук

Youtube

Google+

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: