Проповідь на Неділю Самарянки

0 2150

Проповідь
Високопреосвященішого Владики Ігоря,
Архиєпископа Львівського

Неділя Самарянки

Апостол:  Ді 11, 19-26,29-З0
Євангеліє: Йо 4,5-43

У Старому Завіті читаємо: “І став народ сваритися з Мойсеєм, ви­крикуючи: “Дай нам води пити!… Навіщо оце ти вивів нас із Єгипту, щоб спрагою заморити нас і дітей наших, і скот наш?” (Вих 17, 2-3б). Попри ту велику кількість чудес, які вчинив Господь ізраїльському народові, цей народ постійно спокушав Господа своєю недовірою, своїми сумнівами щодо присутності Бога. Людина завжди спрагла і духовної, і звичайної води. Води, що насичує, відживляє, дає жит­тя: небесна — вічне, земна — фізичне, тілесне. На слово Бога Мойсей вдарив палицею по скелі — і потекла вода. Це був ще один знак присутності Бога, його небайдужості до свого народу. Він дав цю воду, хоч мав би “розгніватись” за нарікання людей та прояви їхнього не­задоволення, ремствування (якщо мислити по-людськи).

У євангельському читанні Господь знову пропонує роздуми про значення води, переводячи це в духовну площину. “Той же, хто на­п’ється води, якої дам йому я, — не матиме спраги повіки” (Йо 4,14а). Самарянка відразу забажала цієї води. Сам Ісус є цією водою, Його слово — жива та цілюща вода. Він прийшов, аби послужити всім, ос­вятити й спасти всіх. Він є даром для кожної людини, Господь прий­шов “шукати і спасти те, що загинуло”, тобто грішників. Його увага і любов не оминають навіть ворожо й недовірливо налаштованих людей, бо Він митарів кличе до спасіння, прощає гріхи чужоложниці та вводить розбійника у рай. Син Божий є найбільшим даром Небес­ного Отця для всіх нас, через Нього Бог дає нам все. Лише в ньому може задовольнитися кожна людська потреба. Творець перший зро­бив цей крок назустріч людині, а людині потрібна відвертість, щирість і відкритість на Бога та Його дію.

Пригадаймо про відкрите серце жінки-самарянки, коли вона зустрілася з Ісусом Христом. Вона досить швидко повірила Ісусові, хоч не бачила великих Його чудес, таких, як воскресіння мертвих, оздоровлення прокажених, сліпих, паралізованих. Жінка відверта і пізнає правду про себе, приймає сказане про свої падіння і слабкості, До цього часу вона шукала розради й нормального життя в чоловіках, але п’ять попередніх і шостий, з котрим перебувала в неправедному зв’язку, не давали їй спокою та радості. Сама сказала, що не має чоловіка, не вважала його за такого, і Спаситель підтвердив ці її слова. Ісус повчає її, що поклоніння, котрі вона чинить Отцеві, не доходять до Нього, тому що Бог не може прийняти того, що осоружне. З одного боку, видається, що самарянка кланяється Богові, з іншого — перебуває у грішному житті. Не прийме Господь служіння від людини, поки вона не покається і не стане на праведну путь. Щаслива самарянка, бо зустріла Бога, що послужило причиною для виходу з грішного стану.

Сьогоднішній світ спонукує людину приховувати й маскувати свої “темні справи”. Людина намагається грати роль досконалої особистості, щоб здобути увагу й повагу світу. Коли хтось дає якусь допомогу, то хоче, аби про це “трубіли” по всіх околицях та телеканалах, — а Господь навчає давати так, щоб одна рука не знала про доброчинність другої. Але хай там як, наші слабкості й обмеження виявляються, бо вони актуальні для кожної людини. Тільки Всевишній — досконалий, а ми за Його ласкою можемо осягнути певний ступінь досконалості, хоч не можна забувати, що Творець любить нас і такими, якими ми є. Доброго християнина відчуття слабкості принижує, воно нагадує йому про силу і могутність Бога, у котрому перебуває наша правдива сила. До нас скеровані слова Господні “Досить тобі моєї благодаті, бо моя сила виявляється в безсиллі (2 Кр 12,9).

Самаряни — ворожий для євреїв народ, але вони увірували в Христа через слова жінки, яка посвідчила: “Сказав мені все, що я робила” (Йо 4, 39). Ця жінка не просто повірила і прийняла Ісуса як Месію, вона поділилася цим зі своїми ближніми, стала однією з перших проповідниць серед своїх краян — і її свідчення дало пло­ди. А вони не потребували особливих свідчень чи надзвичайних про­повідей — повірили жінці на її слово.

Чому за часів апостолів “велике число було тих, що увірували й навернулись до Господа”? (пор. Ді 11, 216) Тому що апостоли не стільки описували, що Господь добрий, милосердний, справедливий, скільки розповідали історію свого життя, в яку увійшов Ісус, давали свідчення вірності Всевишньому. Святий апостол Павло не вагаєть­ся визнати, що він несамовито гонив Божу Церкву (пор. Гл 1, 13). Слуги Божі радо ділилися своїм досвідом про зміну їхнього життя після зустрічі з Ісусом. Це розповіді конкретного досвіду пережи­вання Христа в житті — не лише духовному, адже, коли йдеться про апостолів, то Ісус з ними їв, відпочивав, вони разом ходили в різні місцевості, спілкувалися, десь ночували, мабуть, і просто неба. Він сумував, плакав, радів — одне слово, щоденно переживав з учнями все. Спаситель разом з ними розв’язував проблеми браку коштів, їжі тощо. Ми ж часто, натомість, не дозволяємо, щоби Ісус жив з нами та в нас. Залишаємо Його у храмах, і нам видається, що Він лише тут може бути з нами, а ми з Ним. І якщо наше життя зовсім не змінюєть­ся, то це знак, що ми не зустріли Спасителя, не вчинили й досі так, як самаряни: “Тож коли прийшли до нього самаряни, то просили, щоб лишився в них. Він і лишився” (Йо 4,40). Марні будуть наші пропо­віді, молитви, милостині тощо, коли будемо говорити про те, чого не пережили, не відчули й коли не живемо Христовою наукою.

Собор Св. Юрія,

м. Львів, 06.05.2007.

Якщо ви знайшли орфографічну помилку, будь ласка, повідомте нам.
Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter.

Схожі публікації

Напишіть відгук

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Youtube

Google+

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: