Проповідь на Неділю Митаря і Фарисея

1 3512

Проповідь
Високопреосвященішого Владики Ігоря,
Архиєпископа Львівського

Неділя Митаря і Фарисея

Апостол: 2 Тм 3, 10-15
Євангеліє: Лк 18, 10-14

Часто ми, християни, приходимо до храму молитися або стаємо на молитву в нашому домі. Розповідь зі Святого Євангелія говорить про двох людей, що прийшли молитися до храму: один митар, а другий фарисей. Коли сам Господь Ісус Христос звертав на це увагу, розповідаючи цю притчу, то це означало щось дуже важливе, – мабуть, багато людей, а може, і більшість молиться подібно до фарисея? Не відомо, але дуже правдоподібно, що десь у глибині багатьох сердець лунає молитва приблизно такими словами: “Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди – грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар” (Лк 18, 11). Ми часто починаємо милуватися собою: порівнюючи себе з іншими, завжди бачимо, що ми кращі за будь-кого, побожніші, гідніші перед обличчям Господа Бога. І в такій самохвальбі безмірно виростає гордість, власне “я”, настільки, що закриває собою Бога. Ми створюємо собі божка, котрому поклоняємося, і зовсім не бачимо Бога. Це досить небезпечне становище для нас самих і для тих, хто поряд з нами, тому що наша самозакоханість – нарцисизм – перекриває можливість для дії Божої ласки. Ми нібито й молимося, і робимо все, чого навчає Церква, але чомусь не змінюємося, і наша душа залишається без змін на краще. Часто чуємо такі судження: “Навіщо мені ходити до храму, навіщо мені віра в Бога, коли мій сусід, що постійно відвідує церкву, чинить багато зла і не поправляється на краще, хоч вважає себе добрим християнином?” Нам варто замислитися: чому маємо ходити до церкви? Кому віддаємо славу – Богові чи собі? Чи ми справді прагнемо зустрічі з Богом, прагнемо перемінитися, бажаємо, щоб Господь діяв у наших серцях? Якщо так, тоді маємо стати перед Богом, пам’ятаючи, що нелегко визнавати свою неміч і слабкість перед Ним, але це важливо – визнати гірку правду про себе перед Господом, свою грішність. Коли людина починає надмірно шукати уподобання в собі, вона перестає подобатися Господові, забуває про те, що все, чим володіє, отримане від Господа: краса, доброта, побожність, різні інші таланти, – і тільки Йому, єдиному, належить похвала. Коли людина починає гнатися за людською похвалою, вона втрачає правдиві чесноти. Справжня слава належить тільки Богові, а справжня велич – завжди скромна й непомітна. Перебування Ісуса на землі – це приклад скромності, тихості, терпеливості й жертовної любові, чого ми так часто боїмося. Маємо страх тому, що покладаємося на власне “я” і не вміємо довіряти Богові. А терпіння й випробовування показують, ким ми є насправді, і виявляють правду про нас – не ту, що нам диктувала самохвальба, а цю, що ми набули нашим ставленням до Господа. Терпіння наближають нас до Бога й уподібнюють до розп’ятого Ісуса Христа, показують правдивість нашої вірності Йому: “Та й усі, що побожно хочуть жити у Христі Ісусі, будуть переслідувані” (2 Тм 3, 12). Інколи також і переслідування приходять для того, щоб наблизити нас до Бога й визволити від власного самолюбства. “Нічого так не бійся, так не осуджуй, так не остерігайся, як своїх власних вад і гріхів. Усе, що ти вчиниш, нехай не видається тобі чимось великим. Згадай про свої гріхи з великим смутком і гірким жалем і ніколи не думай, що ти що-небудь значиш через свої добрі діла” (Т. Кемпійський, “Наслідування Христа”).

Ми мусимо, як митар, пам’ятати про нашу грішність, про наші духовні падіння та про те, що ми нічого не маємо, чим би могли хвалитися, хіба що, як каже святий апостол Павло, – нашими гріхами. Як твердить о. О. Мень, людина, котра зовнішньо сповнює заповіді, а в серці зберігає пиху, гординю і злість, однаково стоїть від Бога далеко. У Бога неможливо відкупитися ні постами, ні пожертвами, тому що псалом говорить, що жертва Богові – дух сокрушений, тобто сум з причини власних гріхів. Серцем сокрушеним та смиренним ти не погордуєш, Боже! Не відкинеш його. Господь глядить на серце людини, тому таким гідним було каяття митаря, який був оправданий перед Богом за усвідомлення своєї грішності та сердечне розкаяння.

Стараймося не перераховувати й не вихвалювати перед Богом і людьми наші добрі діла, Господь їх знає, а принесімо Йому наше серце, відкрите на Його безмежне милосердя. Докладаймо зусиль, аби потонути в Його безмежній величі, силі та безконечній любові. Святі Отці дуже часто застерігали від самозадоволення та високої самооцінки, оскільки таке наше судження може виявитися помилковим і неправильним. “Бог має багато людей, котрих не має Церква (не всі люди доброї волі належать до Церкви). Церква має багато таких, котрих не має Бог (тому що можна перебувати в цій інституції, але не мати Божого життя, не належати до Бога)”, – зазначає святий Августин. Нехай притча про митаря і фарисея навчить нас не боятися бути справжніми розкаяними митарями й уникати думки гордого та самолюбного фарисея.

Монастир сестер Св. Йосифа, м. Львів, 01.02.2004.

Слово Господнє живе та діяльне: Проповіді. – Львів: Свічадо, 2009. – 296с.

Якщо ви знайшли орфографічну помилку, будь ласка, повідомте нам.
Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter.

Схожі публікації

1 коментар

  1. Oleg 04.03.2014 о: 20:03 -  Відповіcти

    djakyjy za tepli slova. Zaraz koznogo dnjya starajys najtu jakys radist dljya dyshi. Djakyjy za prekrasno oformlenuj sajt

Напишіть відгук

Коментарі

Youtube

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: