Пароль

0 279
Як лань прагне до водних потоків, так душа моя прагне до тебе, Боже!
Пс. 41,2

 

Коли Ірена, яка все життя брала активну участь у справах Церкви, померла, її дуже здивувало, що брама до неба була для неї зачиненою.

— То, мабуть, непорозуміння, — подумала, — адже після всього того, що я зробила для Церкви, мене мали би зустрічати тут з великим ентузіазмом. На землі людина не завжди отримує ту винагороду, на яку заслуговує, — Ірена пам’ятала про свої довгі суперечки з постійною опоненткою панею Лукас щодо відповідної діяльності Ліги католицьких жінок, — але на небі повинно би бути ліпше трактування. – Подивилась навколо, не було нікого.

— Гм, — промовила сама до себе. — Сподіваюся, що апостол Петро належним чином перепросить мене, коли зауважить, що забув вислати привітальну делегацію для зустрічі особи, яка була опорою нашої парохії.

Чекала. Далі нічого. Що ж, князь апостолів чи ні, не важливо, будь-що, вона скаже святому Петрові все, що думає, коли зустрінеться з ним віч-на-віч. А тим часом єдине, що могла зробити, це постукати в браму. Це мало би зрушити справу з метрового місця!

Ірена підійшла до брами й постукала. В ту ж мить відізвався гуркітливий голос, запитуючи:

— Хто там?

— Цей голос! То міг бути лише голос Бога, — подумала вражена Ірена. – Ну, тепер можна діяти!

— Це я, Господи, — відповіла, — я, Ірена.

Тиша. Жодного знаку. І тоді зрозуміла, що на землі живуть, мабуть, кілька тисяч Ірен, а щонайменше для десятка з них було визначено саме цей день – цього було досить, щоби дезорієнтувати навіть Бога. Отож, уточнила.

— Це Ірена Гарсон, керівничка Ліги католицьких жінок з парохії Святої вервиці.

О! Цього має бути досить, щоби її впізнали Однак гуркітливий голос відповів:

— Я знаю, хто ти, Ірена. Фактично, я спостерігав за кожним твоїм рухом від хвилини твого зачаття. Я оберігав тебе й вів, якщо ти погоджувалася, щоби тебе вели, аж до того дня, коли привів тебе до цієї брами. Так, досконало знаю тебе, моя донько. Однак, щоби ввійти сюди, мусиш сказати пароль. Інакше брама ніколи не відчиниться. Скажи пароль.

Ірена остовпіла. Пароль? Який пароль? О, небеса! Парох нічого не згадував про пароль. І що тепер? Розгублено шукала слів:

— Я… я ніколи не чула про пароль, Господи. Знову довга тиша. А потім голос озвався ще раз, тепер зі смутком:

— Ну, що ж, Ірено, прикро мені, але ти не можеш увійти сюди доти, поки не дізнаєшся пароль.

Ірена була приголомшена. Вона хотіла протестувати, хотіла нагадати про свою безмежну відданість і працю в парохіяльних організаціях упродовж усього життя, хотіла наголосити, що… Але голос продовжував:

— Я знаю, як ти почуваєшся, дитино моя, але тепер цьому не зарадиш. Однак не втрачай надії. Може, через деякий час ти дізнаєшся пароль.

Цього для Ірени було вже забагато. Її справді вразила вся ця бюрократична тяганина.

— На милість Божу, скажи мені як це зробити? – запитала, ледве приховуючи роздратування.

Голос злагіднів майже до потаємного шепотіння:

— Залишайся там, коло брами. Спостерігай за тими хто, заходить, і наслідуй їх.

То були останні слова Бога до Ірени. Незважаючи на всі її протести й заклики, більше нічого від Нього не почула.

Відтак через деякий час, змирившись зі своєю ситуацією, почала чекати. Розмістилася біля самої брами (там були широкі лави, зроблені для того, щоби таким людям, як Ірена, було зручно) й чекала на наступну особу, яка мала прийти після неї.

Чекала три дні. Не тому, що за цей час ніхто не ввійшов до неба. Навпаки, обранці заходили цілими юрбами. Та Ірена їх не помічала. За спеціальним розпорядження Бога, її очі були немов зав’язані. Щоправда, вона виразно бачила все навколо, але не зауважувала людей, які входили до неба. Отож, їй здавалося, що вона зовсім сама. Завдяки цьому, певна річ, мала час і змогу подумати.

Через три дні Ірена побачила стару жінку, яка тримала під пахвою пошарпаний катехизм із позагинаними кутиками сторінок. Найправдоподібніше, що ця діяльна душа провела ціле життя, навчаючи тисячі дітей Слова Божого. Коли підійшла до брами, клякнула й мовчки чекала. Через кілька хвилин брама сама відчинилася, і жінка ввійшла.

Тепер я знаю, що робити, — подумала Ірена з радістю. Вчинила так само, як стара жінка, й чекала. Прогримів голос Бога:

— Хто там?

Ірена відважно відповіла: — Справжній апостол. – Однак знову нічого не сталося.

Через деякий час Бог обізвався:

— Тобі й далі треба довідатися пароль, моя дитино. Будь терпляча – й одного дня ти дізнаєшся його.

Минуло три місяця, поки Ірена знову побачила душу, що наближалася до брами. Цього разу це був чернець. Він був дуже худий, безперечно, вів покутне життя. Коли підійшов до брами, клякнув і мовчки чекав. Через кілька хвилин брама відчинилася, і він увійшов. Ірена, як і попереднього разу, буквально всотувала в себе кожну подробицю цієї сцени. Тепер була впевнена, що знає, що треба робити. Вона клякнула перед брамою й чекала. Голос Бога знову запитав:

— Хто там?

— Грішниця, що покутує, — відповіла. І знову нічого не відбулося. – Грішниця, що покутує, — повторила голосніше, на той випадок, якби її не почули. Але Бог тільки сказав:

— Це не пароль, Ірено. Спробуй ще раз, коли настане відповідна хвилина.

Минуло три довгих роки, протягом яких Ірена нічого не помічала. Звичайно, не маючи нічого ліпшого до роботи, як думати, часто згадувала своє земне життя. Спочатку робити це було досить приємно. Згадувала про свої численні успіхи в організації благодійних аукціонів і лотерей. Згадувала, як люди звикли з повагою вітатися з нею на вулиці (адже, була відомою особою в Церкві) й ті часи, коли змогла переконати парохіяльних священиків діяти за її задумами.

— Ах, які це були часи, — думала з ностальгією. Однак згодом в усій цій приємній музиці їй почала вчуватися нотка неспокою. Чи не домінувала вона трохи (але лише трошки) над іншими, чи не була заздрісною за свій авторитет і певною мірою легковажною, висловлюючи думки про інших? Ну, що ж, у цьому всьому, мабуть, є трохи правди, думала. Але ж, зрештою, ніхто не досконалий. Відтак одразу ж відкидала такі самокритичні думки й повернулася до спогадів про свої тріумфи в парохіяльних справах.

Однак навіть такі спогади згодом почали бліднути й втрачати свою привабливість. Для чого було практично самій займатися парохіяльним гуртком, якщо тепер вона застряла тут, перед зачиненою брамою до неба? Ця думка завжди впливала на неї, як сигнал тривоги, повертаючи до дійсності. То правда, вона керувала парохією, і що з того? Яким жалюгідним видалося все це тепер!

Поступово почала усвідомлювати деякі речі, які зробила тоді, коли, як казали, працювала для Церкви. Згадала, яким чином використовувала інших людей, як безсоромно агітувала інших голосувати за неї. Коли прагнула посісти престижне місце в парохіяльній раді, і свої витончені маніпуляції проти пані Лукас. Крок за кроком перед нею відкривалися ті темні мотиви, які керували нею, коли бралася за справу, як, наприклад, нестримне бажання, аби її визнавали інші та потреба безпеки. Відтак уся її гарячкова діяльність постала перед нею в правдивому вимірі, тобто – трохи любови до Господа й багато до себе.

Коли Ірена зробила це відкриття, остовпіла. Як вона могла стільки років жити в цілковитій ілюзії? Ось такі справи. Потім замість остовпіння відчула сором. А ще згодом сором поступився місцем болісному жалю. Чи ж вона не використовувала Бога задля досягнення власних прагнень? Такий спосіб думання відкрив, що й далі залишалася особою, зануреною у своє самолюбство, навіть тут, коло брами до неба, хоча Бог увесь час терпляче промовляв до її серця, просячи любови. А вона не слухала.

Ах, любов Бога до неї! Це було, що власне тепер відкрила Ірена! Перед її уявним зором наново проходили тисячі прикладів, які показували, як Бог протягом усього життя обдаровував її своєю любов’ю. Все це усвідомила з болісною ясністю суворого пустельного краєвиду. Але її хвилював не пустельний краєвид. Її огортав біль, коли дивилася на пустелю любови – любови, яка повинна була квітнути в її житті, але ніколи не мала жодних шансів. Адже Ірена була зайнята конкуренцією з пані Лукас і колекціонуванням почесних титулів у парохіяльній єрархії.

Місяці перетворювалися на роки, а в серці Ірени почали з’являтися перші паростки безкорисливої любови до Бога. Це, зрозуміло, було щось зовсім нове для неї. Щоправда, невиразно пам’ятала схожі відчуття з раннього дитинства, які, однак, швидко поступилися місцем сильному прагненню здобути славу й стати відомою, щоби нею захоплювалися. Але тепер усе було інакше. Вона з подивом споглядала нескінченну любов Бога до себе і щораз більше оплакувала власне змарноване життя. Не тільки змарноване життя, але й свою нездатність відповісти Богові взаємністю таким чином, щоби ця відповідь була хоч трохи гідною Господа. Ця остання думка з часом ставала щораз сильнішою. О, як вона прагнула сказати Богові, що їй страшенно шкода за своє минуле й що тепер її єдине бажання – хоч би деякою мірою відповісти любов’ю – бодай малою й неспівмірною – на всеосяжну Божу любов.

Це прагнення наростало щораз більше і більше, і вона просто згорала від глибокої туги за Богом. Аж одного дня, не знаючи чому, Ірена інстинктивно підійшла до брами й клякнула перед нею. Та коли почула голос Бога: “Хто там?”, не знала, що сказати. Її серце було надміру переповнене невимовною тугою. Не було такого слова, яким можна було би висловити її прагнення перебувати з Богом, беззастережно й за всяку ціну. Отож, її відповіддю на запитання Бога було лише глибоке зітхання, породжене в найпотаємніших закутках серця. І в цей момент брама відчинилася.

— О, впізнаю, — сказав Бог, — тепер упізнаю голос моєї улюбленої дитини. Зітхання любови – ось пароль, який дозволяє знайти мене.

 

Ніл Ґвілемет. “Історії для душі: Лагідний подув”

Якщо ви знайшли орфографічну помилку, будь ласка, повідомте нам.
Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter.

Схожі публікації

Напишіть відгук

Youtube

Google+

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: