Літургією крок за кроком. ч.7

0 803

о.д. Андрей ПАВЛИШИН, ЧСВВ
“МІСІОНАР”, №7-8 (235), Липень-Серпень 2012р.


Ми продовжуємо крокувати, розбираючи частини літургії. Так, минулого разу ми завершили пояснення «Херувимської пісні» та великого входу. Після нього проходить діалог, який розпочинає священик: «Пом’яни мене, брате і співслужителю», на що диякон відповідає: «Нехай пом’яне Господь Бог священство твоє в Царстві Своїм». Священик далі наполегливо просить диякона про молитву – «Помолися за мене, співслужителю мій». Диякон схиляє свою голову перед священиком, що є виявом пошани до нього і його священства, і відповідає: «Дух Святий зійде на тебе, і сила Вишнього осінить тебе». Відповідь диякона вказує і пригадує священикові, що все здійснюється з волі Божої і в силі Святого Духа. Ієрей відповідає: «Той же Дух нехай співдіє з нами по всі дні життя нашого». Цей вислів має глибокий зміст – священик розуміє важливість і святість літургії, мало того, священик вказує дияконові на те, що священство походить від Бога, і воно завжди є під опікою Святого Духа. Таїнство священства звершується навіки, коли прийняв його, то усунути вже буде неможливо – це печать і дар Святого Духа. Диякон, усвідомлюючи це, звертається з проханням до священика «Пом’яни мене, владико святий», чим показує, що він також приступає до цього служіння із страхом Божим, усвідомлюючи важливість тієї частини літургії. Ієрей благословляє диякона рукою, мовивши: «Нехай пом’яне тебе Господь Бог у Царстві Своїм завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні». Диякон погоджується із служителем Господнім, відповідаючи ієреєві «Амінь», і поклонившись йому, виходить північними дверима на єктенію.Ставши на своєму місці перед іконостасом, диякон розпочинає просительну (прохальну, благальну) єктенію, в якій закликає до братньої любові і визнання своєї віри. Розпочинається вона закликом до молитви: «Сповнім молитву нашу Господеві», а потім переходить до благання за дари, які стоять на престолі й мають бути освяченими в Тіло і Кров Христову – «За принесені чесні дари Господеві помолімся». Молитись за дари нас також закликає Миколай Кавасила (пояснення літургії, 25).Диякон закликає молитись і за саме місце, де звершується ця літургія – храм, як і за всю Церкву – народ, що прийшов на молитву: «За святий храм цей, і тих, що з вірою, побожністю і страхом Божим входять до нього, Господеві помолімся». Щоб молитва справді була гідна і возносилась до неба, необхідно очистити серце, тому диякон взиває молитись «Щоб визволитися нам від усякої скорби, гніву, й нужди, Господеві помолімся».В час, коли церква молиться з дияконом, священик проказує молитву приношення, в якій слуга Господній звертається до Бога, щоб Той вчинив його достойним принести безкровну жертву: «Господи Боже, вседержителю, єдиний святий, Ти приймаєш жертву хваління від тих, що призивають Тебе всім серцем, прийми моління і нас грішних, і принеси до святого Твого жертовника, і вчини нас здатними приносити Тобі дари і жертви духовні за наші гріхи і людські невідання, і сподоби нас знайти благодать перед Тобою, щоб була Тобі приємна жертва наша та щоб вселився дух благодаті Твоєї благий у нас, і на цих дарах, що перед нами, і на всіх людях твоїх». Цією молитвою вже вдруге священик приносить дари Богові в жертву, бо перший раз було під час проскомидії, що в сиву давнину звершувалось над всіма принесеними дарами, а тепер тільки над вибраними, що були вже на престолі. Та все це тільки приготування до третього і остаточного звершення – хліб і вино перетворюються в Тіло і Кров Христову.По завершені чотирьох виголосів єктенії диякон може брати ще просительні виголоси, але Синод єпископів УГКЦ в 1969 році дозволив їх опускати, оскільки вони повторюватимуться перед молитвою «Отче наш».

Коли диякон завершив виголоси єктенії, священик закріплює все своїм виголосом: «Щедротами єдинородного Сина Твого, що з Ним благословенний єси, з пресвятим і благим і животворним Твоїм Духом, нині і повсякчас, і на віки вічні», з чим Церква погоджується – «Амінь».

Наша молитва все більше і більше підходить до кульмінації, основної частини звершення, тому Церква закликає люд Божий до збудження своєї віри. Молитва, яка не начинена вірою, попросту не має ціни, а віра наша вимагає перебувати в любові. Тому наступний виголос священика звучить так: «Мир всім». З цими словами ієрей повертається до храму вірних і благословляє всіх рукою, а люди одноголосно відповідають «і духові твоєму», що є ознакою того, що всі примирені між собою і ніхто не перебуває у злобі чи гніві, бо сам Христос навчав нас: «Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій» (Мт.5,24), як в іншому місці нас повчає писання: «Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» (1Йо.4,20). Тому наступний виголос диякона є цілком закономірним: «Возлюбім один одного, щоб однодумно визнавати».

У давні часи після цього виголосу всі присутні в храмі обмінювались «поцілунком миру», виявляючи так примирення. Про «поцілунок миру» говорить святий Кирило Єрусалимський: «Не думай, щоб твій поцілунок інший, який ти несправедливості між собою. Так твій поцілунок є знаком, що всяка злопам’ятність пробачилась. Цілунок є святдається звичайно на торговій площі один одному. То не той поцілунок. Він поєднує душі між собою, і обіцяє пробачиим, бо і Петро, апостол Христовий навчає: «Вітайте один одного поцілунком любови. Мир вам усім у Христі!» (1Пт.5,14). Святий Августин повчав про цей поцілунок так: «Говориться «мир вам», і цілують себе християни цілунком святим, що є знаком миру, бо як вуста підносяться до брата, так серце до серця». З часом, коли вірних стало багато у храмі, порядок стало важко зберігати і цей звичай у Східній церкві усунули. Проте, кожний зобов’язаний настроїти своє серце і відпустити провини брату своєму, якщо такі є. Сам Симеон Солунський повчав про це: «людям належить любити один одного, як Христос із любові приніс себе в жертву; ті, що бажають при­ступити до святого Причастя, мають стати без ворожнечі, бо в майбутньому віці будуть всі приятелями, і не буде жодного ворога, бо вороги будуть повержені».

В теперішній час священик обмінюється «поцілунком миру» з єпископом, священики між собою (якщо їх є декілька), диякони між собою (якщо їх теж декілька). Люди, обмінюючись поцілунком, вітались – «Мир тобі», а відповідь була – «І духові твоєму». Ієреї вітаються по-іншому – «Христос посеред нас», а відповідають: «І є, і буде». У католицькій церкві Римського обряду залишилась про це згадка – вірні подають один одному руку, що має значення: приходжу до тебе з миром і відкритим серцем.

Після поцілунку миру Церква відповідала в голос дияконові: «Отця, і Сина, і Святого Духа, Тройцю єдиносущну і нероздільну». Ця відповідь люду Божого вказує на те, що люди знають свого Бога, розуміють Його повчання і радо їх виконують, бо написано «Я Пастир Добрий, і знаю своїх, і мої Мене знають» (Йо.10,14).

Коли церква відповідає диякону, то священик разом з дияконом, кожний на своєму місці, промовляють молитву, творячи три малі поклони «Возлюблю Тебе, Господи, кріпосте моя; Господь твердиня моя і захист мій». Вчинивши поклони, диякон цілує хрест на своєму орарі, виголошуючи: «Двері, двері, в премудрості будьмо уважні».

Варто було б розглянути, від чого походить цей виголос диякона «Двері, двері!» Він походить здавна. Диякон пригадував воротарям (???????), щоб зачинили вхідні брами храму і стерегли їх, щоб бува хтось з вірних не вийшов, або не зайшов з поган, які не мали права знаходитись у храмі при приношені Євхаристії. Слова «в премудрості будьмо уважні» нагадують вірним, що починається дуже важлива частина літургії і що вона показується в тайні. Патріарх Герман навчав про цей виголос так: «Коли диякон закликає «Двері, двері, в премудрості будьмо уважні», то ми маємо розуміти наші двері вуст і вух, щоб уважно слухати і промовляти премудрість Божу – символ віри нашої».

Далі слідує Символ Віри, який промовляє ціла церква. Цей Символ нашої віри склали святі Отці на Нікейському та Константинопольському вселенських соборах, хоч правильно буде поправити, доповнили, бо складений він був вже за апостольських часів. Святий Епіфаній Єгипетський навчає: «Апостоли перед розходженням на проповідництво склали собі символ віри, щоб їх вчення не різнилось, так під дією Святого Духа уклали цю молитву, щоб зібрати їх думки і вчення во єдино. Тому і назвали знаком віри – символом (???????? – це грецьке слово ?? ????????, ??? – префікс, ????? – кидання, метання; ?????????? – спільно кільком особам кидати що-небудь; пізніше стало означати у греків всякий матеріальний знак, який мав умовне таємне значення для відомої групи осіб)».

Вживати «Символ віри» під час літургії почали в Антіохії в V – VI ст., після викриття Македонія Духоборця, бо до того читали лиш в часі Хрещення. Більш детально про символ віри можна прочитати в катехизмі УГКЦ «Христос – наша Пасха», або «Катехизмі Католицької Церкви».

Коли починається молитва «Вірую…», священик знімає покрівець – воздух, тримаючи його в повітрі над дарами промовляючи Символ віри разом із церквою. Ці жести і діяння ієрея мають свої символічні значення. Це означає, що камінь від гробу Господнього відвалений і Христос воскрес із мертвих. Саме потрясання воздухом має теж своє пояснення – це символ землетрусу, що стався в час воскресіння: «І великий ось ставсь землетрус, бо зійшов із неба Ангел Господній, і, приступивши, відвалив від гробу камінь, та й сів на ньому» (Мт.28,2). Піднімає священик воздух на рівні своєї голови, очей, закриваючи ним вигляд дарів, що пояснюється так: Бога ми бачити не можемо своїми очима (Вих.33,20), але ми споглядаємо Його своєю вірою.

(далі буде)

ч.1ч.2ч.3ч.4ч.5ч.6

Якщо ви знайшли орфографічну помилку, будь ласка, повідомте нам.
Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter.

Схожі публікації

Напишіть відгук

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: