Літургією крок за кроком. ч.2

0 1515

о.д. Андрей ПАВЛИШИН, ЧСВВ
“МІСІОНАР”, №2 (230), Лютий 2012р.


Літургія Слова

Минулого разу ми розглядали першу частину Божественної Літургії — проскомидію, а тепер ми будемо говорити про іншу її частину — Літургію Слова, або, по-іншому, Оглашенних.

У сиву давнину при другій частині літургії дозволено було знаходитись у храмі разом з християнами також і оглашенним (тобто, тим, що бажали стати християнами). Є певні згадки, що ними могли бути навіть іновірці: язичники, юдеї, і єретики. Проте, зазначу, будучи у храмі, вони мали своє окреме місце перебування — притвір. Притвір, або нартекс, що походить від пізньогрецького слова ?????? — шкатулка, скринька — це у візантійській і християнській архітектурі — крите передсіння при передній стіні храму. Призначений передусім для катехуменів і покутників. Коли диякон взивав: «Оглашенні, вийдіть!», — то вони покидали притвір і виходили з храму. Лише частково їм дозволено було брати участь у Літургії, щоб «оглашатися», тобто, мати можливість навчатись християнської віри. Саме від цього і пішла назва оглашенних. Ця частина, крім певних молитов, які священик потиху відчитував коло вівтаря, ще включає: одну велику і дві малі ектенії, антифони, пісню «Єдинородний Сину» (можливі «Блаженства»), Малий Вхід з Євангелієм, пісню «Святий Боже», читання апостольських Послань і Діянь та безпосередньо читання Євангелія, сугубу ектенію і молитви за оглашенних.

Сама Літургія Оглашенних відображає ті діла Ісуса, які він чинив від свого народження і до страстей задля нашого спасіння. Тут також є згадки і старозавітні, в яких Бог вже заздалегідь готував людство до приходу Христа.

По-іншому ця частина Служби Божої називається Літургією Слова (як тепер її прийнято називати), бо центром цієї частини є читання Св. Письма — Євангелія — Слова Божого.

Цю частину Літургії не установив Ісус Христос, але апостоли запозичили в євреїв порядок її відправи в синагогах. Служили Літургію Слова і Літургію Жертви окремо. У IV ст. паломниця Етерія розповідає, що в одній церкві служили Літургію Слова, тоді йшли до іншої, матерньої, на Літургію Жертви. Сама Літургія — це була величава процесія.

Кадження

По завершенні Проскомидії священик відчиняв царські двері, що має своє символічне пояснення: це відчинилось небо в час народження Христа, і ангели величавими піснями прославляли Бога, звіщаючи пастухам про народження Месії. Місцями побутує інша традиція, що двері залишаються зачиненими, а відслонюють завісу, до входу з Євангелієм. По цьому диякон (або священик, якщо нема диякона) проводить кадження, творячи пахучий дим — фіміам. Найперше обкаджує святий престіл, віддаючи цим шану самому Ісусові Христові. Престіл символізує не лише його гріб, але і престол слави. Далі обкаджує горне сідалище, всі ікони у святилищі, тим самим віддаючи пошану святим, що зображені на них. На завершення обкаджує вірних і церкву, цим вказуючи на присутність Святого Духа та розлиття його благодаті. Фіміам — це також пригадка вірним, щоб залишили свої буденні думки і піднесли їх до Господа, разом зі своїми молитвами, що, як пахучий дим фіміаму, підносяться до неба.

Тепер, щоб вам було краще зрозуміло, вважаю за потрібне дещо пояснити про диякона. В обов’язки диякона входить співслужіння єпископам та ієреям при уділенні ними святих Таїнств, здійсненні богослужінь. Той, хто до прийняття сану диякона прийняв постриг у монашество, називається «ієродиякон», а хто прийняв святе Таїнство Шлюбу до прийняття сану диякона, — «білий» священик у сані диякона (одружений клірик). «Протодиякон» — старший серед одружених дияконів по чину, а серед ченців-дияконів таким є «архідиякон». Монах, коли прийняв схиму і є дияконом, називається «схиієродиякон». У диякона є свій літургічний одяг: стихар, орар і нарукавники (поручі). Стихар диякона — це довгий одяг із широкими рукавами, з розрізами від пахв до низу, скріпленими ґудзиками. Стихар одягається дияконом поверх підрясника чи габіта (монаший одяг). Стихар символізує одяг спасіння, і шиють його зі спеціальної церковної тканини. Орар — довга вузька стрічка через плечі з парчевої або іншої кольорової тканини. Орар символізує ангельські крила, а сам диякон ніби уподібнюється ангелові чи херувимові, готовому виконувати волю Божу. Крім того, орар є символічним зображенням благодатних дарувань диякона як священнослужителя.

Священик разом з дияконом, приступивши перед святий престол, розпочинають другу частину Літургії, створивши три поклони, вони починають молитву «Царю Небесний», далі «Слава во вишніх Богу і на землі мир в людях благовоління» (двічі), саме ці слова, що стали молитвою, почули бідні вівчарі у часі Різдва Господнього, так Небо вітало втілення Боже. «Господи, губи мої відкрий, і уста мої сповістять хвалу твою» — це наступна молитва, яка пригадує священнослужителям, що неможливо прославляти Бога, якщо сам Бог не навчить це робити правильно, всім своїм серцем і душею.

Тоді цілують: ієрей — св. Євангеліє, а диякон — св. трапезу, тобто престол. По цьому між священиком і дияконом починається молитовний діалог, з давніх часів він не змінився. Диякон, піднявши правою рукою орар, закликає до священика: «Час служити Господеві, владико, благослови». Ієрей, знаменуючи його хрестом, мовить: «Благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас, і навіки вічні». Цими словами підводить до розуміння всемогутності Божої, вказує на те, що слава Божа простягається крізь час, вона не має ні початку, ні кінця. Після цього діалогу диякон звертається до священика з проханням: «Помолися за мене, владико», — немов усвідомлюючи всесильність і святість Божу. Тому він і звертається до ієрея з цим проханням, бо недостойний приступати до звершення цього дійства як грішна людина. Священик Господній відповідає: «Нехай направить Господь стопи твої», але диякон і далі наполягає: «Пом’яни мене, владико святий». Ієрей, благословляючи: «Нехай пом’яне тебе Господь Бог в царстві своїм завжди, нині і повсякчас, і навіки віків». Одержавши в запоруку благословення, диякон відповідає: «Амінь», — і, виходячи зі святилища, стає перед царськими дверима, де робить три поклони, мовивши: «Господи, губи мої відкрий і уста мої сповістять хвалу Твою». Тепер диякон готовий приступити до служіння Господеві, взиваючи: «Благослови, владико!», — а ієрей бере Святе Євангеліє, розпочинаючи: «Благословенне царство Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і навіки вічні». З цими словами священик робить святою книгою знак хреста, не лише для того, щоб благословити справу, але по волі Спасителя, що заповів робити це на подячний спомин його життя і хресної смерті. Саме це дійство має своє містичне значення, ці рухи і слова вказують на важливу суть, що сам Христос-Євангеліє, відкриває всім присутнім Царство в Пресвятій Тройці, прославляючи одного Бога в трьох особах, а творення знаку хреста книгою — це немов ключ, що відкриває небесні двері. Ісус повчав нас, що ніхто не приходить до Отця, як тільки через нього, а коли він приходить, то Царство Боже наблизилось. Це Таїнство, що неможливо пізнати розумом людини, воно пізнається нашою вірою в Пресвяту Тройцю, яку про­славляє вся Церква. Народ це все усвідомлює і погоджується з цим, проголошуючи: «Амінь».

«Амінь» — це єврейське слово, що має значення: «Нехай так буде», а іноді має значення печаті, що не підлягає зміні. Цим словом завершуються всі наші молитви, та й Ісус вживав це слово, а особливо тоді, коли вказував на щось важливе: «Амінь, амінь».

Після цього диякон розпочинає Велику або Мирну єктенію.

Єктенія вказує спільноті вірних, про що потрібно молитись Церкві, бо Літургія є не лише спомин Христового діла спасіння, але й звернення до Бога з різними проханнями і нуждами.

Саме слово єктенія є грецьке (?????? — протяжний, наполегливий, напружений). Це певний настрій молитви, що поєднує у собі прохання. Називається великою або мирною; великою — бо має у собі найбільше прохань — 12, а мирною — бо починається проханням про мир.

Далі, вважаю, було б доречно розібрати ширше ці виголоси:

«В мирі Господеві помолімся». Цей виголос спонукає нас молитись про мир, щоб ми залишили всі свої турботи щоденні, примирились з ближніми, щоб ми піднесли свої думки до Бога й почали молитись. Мир є досить важливий для духовного і молитовного життя, бо і сам Христос закликає нас до примирення: «… коли принесеш ти до жертовника свій дар, та тут згадаєш, що брат твій щось має на тебе, залиши отут дар свій перед жертовником, і піди, примирись перше з братом своїм, і тоді повертайся, і принось свою жертву» (Мт. 5:23-24).

«За мир з висот і спасіння душ наших — Господеві помолімся». У другому проханні ми просимо у Бога про мир для наших душ і їх спасіння, але цей мир із спасінням приходить до нас із висот від самого Бога, це не просто мир, але мир з самим Богом. Сам Господь бажає, щоб ми примирились з ним, бо саме так може статись наше спасіння, бо саме Його ласка нам так конче потрібна для спасіння.

«За мир всього світу, добрий стан святих Божих Церков і з’єднання всіх Господеві помолімся». Тут ми прохаємо Бога за мир на цілій Землі і за всі церковні громади, щоб вони в єдності славили Бога. Це прохання має важливе значення, бо ним ми просимо охоронити Церкву від Сатани, що є батьком розколу.

«За святий храм цей і тих, що з вірою, побожністю і страхом Божим входять до нього, Господеві помолімся». Це прошення звертає нашу увагу до церкви, в яку ми ходимо, і як це ми чинимо, а також просимо у Бога, щоб це чинити правильно, згідно з Його волею, як і те, щоб він опікувався цією громадою.

«За святішого вселенського Архиєрея нашого (ім’я), Папу Римського, і за блаженнішого Патріарха нашого (ім’я), і за преосвященнішого Митрополита нашого Кир (ім’я), і боголюбивого Єпископа нашого Кир (ім’я), чесне пресвітерство, у Христі дияконство, за ввесь причет і людей, Господеві помолімся». Це прохання ми складаємо за церковну ієрархію, щоб вона добре рядила церквою і навчала згідно з вченням Христовим, не допускаючи всякої єресі чи відступництва. Саме Святе Писання нас повчає молитись за настоятелів своїх, щоб Бог уділяв їм потрібні ласки потрібні для служіння Богу і людям.

«За богобережений народ наш, за правління і все військо Господеві помолімся». В цьому проханні ми молимось за цивільну владу, оскільки, від неї залежить добробут і безпека населення.

«За місто це (або: село, святу обитель цю), і за всяке місто, країну і за тих, що вірою живуть в них, Господеві помолімся». Цей виголос звертає нас як до певної території, де відправляється Літургія, так і до світу в цілому. Тут добре звернути увагу на те, що богослужіння відправляється найперше за осіб, що живуть з вірою, будучи практикуючими християнами.

«За добре поліття (погоду), за врожай плодів земних і часи мирні, Господеві помолімся». Церква добре пам’ятає, що людям потрібно харчуватись, тому просить у Бога всього потрібного для життя вірних.

«За тих, що плавають, подорожують, за недужих, страдаючих, полонених і за спасіння їх Господеві помолімся». Спільнота вірних, тобто Церква, пам’ятає у своїх молитвах і тих, хто зараз не присутній, але бажав би бути на молитві у спільноті, тому спогадує їх, вказуючи, через які причини вони не могли долучитись.

«Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю». Тут диякон звертає думки вірних до того, що саме Бог є правдивим заступником, спасителем, і охоронцем, як і на те, що ми спасаємось милосердям Його, а не своїми ділами.

Після кожного виголосу диякона вірні відповідають: «Господи, помилуй». Молитва ця є досить давня і простягається на цілу Церкву, незважаючи на обряд. Ця молитва включає в себе глибоке значення, вона багатократно підкреслює, що все добро, яке ми посідаємо, є ласкою від Бога. Прийшли ми у світ з порожніми руками, так його і покинемо, а те, що ми одержали, дане нам Богом.

«Пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну Владичицю нашу Богородицю і приснодіву Марію, з усіма святими пом’янувши, самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо». На саме завершення ми спогадуємо Богородицю з усіма святими, прохаючи їх заопікуватись нами перед Господом, щоб вони заступались своїми молитвами за нас. Як найвищий вияв довіри і любові до Бога, ми поручаємось беззастережно в Його святі руки, а вся громада вірних голосно взиває: «Тобі Господи». Це ми чинимо згідно з повчанням апостола Петра: «душі свої віддавати в доброчинство Йому, як Створителю вірному» (І Пт. 4,19).

Священик завершує всі прохання: «Бо Тобі належить усяка слава, честь і поклоніння, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині і повсякчас, і на віки вічні», — немов ставить крапку своїм потвердженням, що чинимо добре все на славу Божу, як і те, що все почуте Богом. Люди, що моляться, мають свої прогрішення, що є перепоною, щоб бути почутими, але цар Давид запевняє:«Не нам, Господи, не нам, але Йменню Своєму дай славу за милість Твою…» (Пс. 113:9), що заспокоює народ, який виголошує: «Амінь».

ч.1

ч.3ч.4

Якщо ви знайшли орфографічну помилку, будь ласка, повідомте нам.
Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter.

Схожі публікації

Напишіть відгук

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: