О. Степан Сус: «Наші бійці – захисники. Немає міністерства вбивства, є – оборони»

0 140

wide_9-15[1]

Публікуємо інтерв’ю «Української правди» з Головою Центру Військового Капеланства Львівської Архиєпархії УГКЦ  та настоятелем Гарнізонного храму свв. апп. Петра і Павла – о. Степаном Сусом.

Священик розповів про діяльність військових капеланів, їхню місію, допомогу армії, а також про те, що його найбільше вразило за час війни.

Я САМ ВИРІС У ВІЙСЬКОВОМУ МІСТЕЧКУ ТА ЗНАЮ, ЩО ОЗНАЧАЄ ЖИТИ В ТАКОМУ СЕРЕДОВИЩІ – ТАМ ІНША СИСТЕМА ВІДНОСИН

– Наш Центр Військового Капеланства був створений в той час, коли про війну ніхто не думав, – розповідає капелан. – Тоді багато говорилося про те, що нам треба реформувати Збройні сили України, що армія не потрібна, її сприймали як щось таке слабке, не здатне виконувати бойові завдання.

А ми хотіли показати, що військові – такі ж, як і всі ми. Я сам виріс у військовому містечку і знаю, що означає жити в такому середовищі, там інша система відносин.

У багатьох людей уявлення про військових таке, ніби вони не моляться, ніби у них взагалі немає емоцій. Тепер же війна зробила нас більш сентиментальними у ставленні до військових. Зараз ми, зустрічаючи їх в аеропорту, аплодуємо, а тоді …

Виходить, нам потрібна була війна, щоб ми почали любити свою армію? Щоб ми зрозуміли, що у нас є і завжди були захисники? ..

Сам капелан в зоні АТО ще не був – йому, як свого роду знаменитості, не радять їхати на передову.

Степан Сус віддав армії більше 11 років роботи, і хоч йому хочеться побувати на полі бойових дій і побачити, що там відбувається, він сам себе зупиняє: є завдання важливіші, глобальніші.

– Моє завдання – працювати в тилу, – говорить він. – У нас працює 13 капеланів, і тільки шестеро з них були в АТО. Ми намагаємося бути тут, щоб не упускати найважливішу частину – підготовчий етап.

Мобілізовані люди не знають, що їх чекає. Вирушаючи в АТО, вони думають, що там їх усіх вб’ють. І ми повинні переконати їх.

А ще важлива наша місія – збирати кошти для армії і для поранених.

Капелан звіряється із записом у смартфоні і повідомляє: за цей рік зібрано близько 14 мільйонів гривень. Гроші збирають під час концертів класичної музики, які регулярно проходять в Гарнізонному храмі, на фестивалях і просто в межах безстрокової благодійної акції через скриньки, встановлені в храмі.

Два мільйони триста тридцять шість тисяч чотириста сорок сім гривень вісімдесят три копійки, – зачитує капелан з телефону і продовжує: 5 351 євро 75 центів, 31 824 доларів, 250 польських злотих, 40 британських фунтів і 8 російських рублів.

У о. Суса всі пожертви записані до копійки. Всі ці гроші – це кошти, спрямовані на загальне забезпечення військових у зоні АТО.

Правда, далеко не всі, визнає капелан, готові жертвувати на каски і бронежилети – деякі жертвують тільки на допомогу пораненим та дітям військових.

Фонд допомоги пораненим зібрав у храмі 548 659,50 гривень, 19 350 євро та 62 524 доларів. Рублів немає.

У НАС НЕМАЄ МІНІСТЕРСТВА ВБИВСТВА ВОРОГІВ УКРАЇНИ, У НАС Є МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ

– Які слова Ви підбираєте для військових, які збираються на війну?

– Перше, на що ми звертаємо їхню увагу, це те, що війна – випробування для всіх нас. Ми всі учасники цієї війни, і кожен з нас її відчуває. А вони – захисники країни.

У нас немає Міністерства вбивства ворогів України, у нас є Міністерство оборони. І головне завдання армії – боронити. Тому що хтось приніс агресію і ненависть на територію нашої країни.

Ми відштовхуємося від цього.

Багато військових нам кажуть: “Я вбивця”.

Як мені пояснити, що це не так, – людині, яка в минулому році працювала яким-небудь комп’ютерним технологом? Ми пояснюємо, що це не наша війна і не ми її починали, що це конфлікт, в якому багато несправедливості, і що взагалі ми не можемо ні одну війну назвати справедливою.

Війну потрібно переводити в площину діалогу. Коли зникає діалог, починає звучати зброя, а емоції переходять в агресію.

Захисник Вітчизни – це захисник кожного громадянина, який підставляє свої груди, щоб когось не поранили.

З іншого боку, той тягар і той біль, який вони відчувають, – це біль кожного свідомого українця, який розуміє, що воювати та захищати потрібно, і що іноді доводиться вбивати, і що кожен раз це нелегко та боляче.

Для людини неприродно вбивати іншу людину. Треба знайти аргумент в тому, що Бог дає нам право захищати себе. Це природне право кожного з нас. Коли нас б’ють, ми закриваємо обличчя руками. Ці люди не бояться підставити свою щоку перед ворогом, щоб врятувати нас.

– Ви знаєте військових капеланів з боку Росії? Як вони пояснюють солдатам, навіщо ті воюють?

– Я взагалі не знаю, чи моляться вони за мир. У нас щодня по чотири літургії, і на них ми з людьми молимося за мир і спокій в країні, за жертв війни та за те, щоб Бог зцілив рани всіх нас.

На полігоні, у зоні АТО, у військовому госпіталі або в нашому храмі – ми молимося за те, щоб Бог дав нам усім розум.

Чи моляться сепаратисти за те, щоб Бог дав нам розум та розуміння? За те, щоб у нашій країні був мир і спокій?..

– Як ви працюєте з тими, хто повертається з війни?

– У нас є кілька напрямків: це робота з сім’ями військових, в яких хтось загинув, з сім’ями, де є поранені або пережили важку психологічну травму, та з сім’ями, де військовослужбовці вважаються зниклими безвісти.

Ми проводимо для них різні школи. Наприклад, влітку ми провели чотири школи для сімей, в яких загинули, пропали безвісти або були серйозно травмовані військові.

Брало участь більше 80 сімей зі Львова, Дніпропетровська та Запоріжжя: вони ділилися один з одним емоціями і переживаннями, оскільки тільки люди, які пережили однакову трагедію, можуть один одного по-справжньому зрозуміти.

Для військових ми теж організували так звані реколекції в монастирі в Карпатах, де вони змогли пожити в іншій обстановці, відпочити.

Також ми допомагаємо з протезуванням.

Наприклад, Ярослава Стеціва, який служить в Академії сухопутних військ, ми змогли відправити на протезування до Лондона, і йому там поставили найкращий протез, за 40 000 доларів. Ці гроші збирали всім світом.

Після цього ми дали йому завдання, щоб він їздив по нашим госпіталях і розповідав хлопцям, які втратили руки і ноги, що після такого можна і треба жити далі, що технології пішли вперед та що все можливо.

Коли ті побачили Ярослава без лівої ноги, на повному протезі, вони почали по-іншому це переживати.

Приємно, що багатьом з тих хлопців інші люди та спонсори на державному рівні пропонували допомогу і робили їм протези. Ми намагаємося допомогти комусь одному конкретно, знаючи, що ця людина зможе допомогти іншим, бути свого роду медіатором.

Охопити-то всіх неможливо. Адже нас всього тринадцять, а опікати треба близько 10 000 чоловік.

– Як це у вас організовано?

– Ми виїжджаємо на Яворівський полігон, у військові частини, в академію. Буває, проводимо екскурсії.

Багато мобілізованих військових їздять через Львів на полігон транзитом, і вони ніколи не були в самому місті. Ми вирішили показувати їм Львів. Бувало, по 700 осіб вивозили на екскурсії, і в цей же час вони могли поговорити з нами, відвідати храм, помолитися.

Кожному з військових ми намагаємося дати хрестик, чотки, іконку з молитвою, візитки з нашими контактами, щоб вони могли з нами зв’язатися в будь-який час. Вони досить часто пишуть або дзвонять мені: помоліться за мене, пишуть: “Мені сьогодні важко” …

Друкуємо і молитви. Одного разу ми навіть надрукували 5000 листівок з молитвою “Отче наш” російською мовою, тому що військові зі сходу України не знають навіть цієї молитви та моляться російською мовою. Адже треба молитися тою мовою, якою ти переживаєш.

– Церква сьогодні використовується, в тому числі, і в пропагандистських цілях. Як Ви собі відповідаєте на питання, яка сьогодні роль релігії?

– Церква завжди проповідує правду, яку залишив для нас Христос у Святому Писанні.

Мета церкви в будь-який час – розповісти людині, що вона переживає, які перед нею виклики і як з ними впоратися. Найбільша небезпека – коли ми бачимо ці виклики, але нарікаємо і не йдемо вперед.

Труднощі нас ніби блокують.

Наприклад, ми говоримо про реформи, про зміни в країні, але чекаємо, що ці реформи зверху впадуть на нас. Ми думали, що євроінтеграція – це коли ти прокидаєшся і вже інтегрований.

Нам здається, що багато речей швидко даються. Але ми пояснюємо прості речі: справжні реформи починаються з реформи кожного з нас.

Не існує загальної формули змін, яку нам хтось намалює. Кожен з нас повинен усвідомлювати свою відповідальність за те, що відбувається у світі навколо. Якщо ми будемо когось звинувачувати в тому, що країна не змінюється, значить, ми внутрішньо зупинимося і будемо вважати, що ми неблагополучні і не здатні побудувати сильну країну.

Це якраз те, чого очікують від нас вороги. Вони хочуть показати всьому світові, що українці не здатні будувати країну, тому що вони нарікають, не роблять реформ, не змінюються і думають при цьому, що вони найкращі.

Як церква, ми пояснюємо, що світ постійно змінюється, і ми повинні чітко триматися правди, поважати один одного. Мусимо пам’ятати, що криза йде зсередини і що кожен відповідальний за свою країну через ті функції, які виконує в суспільстві.

ДЕВІЗ ВІЙСЬКОВИХ КАПЕЛАНІВ – “БУТИ ПОРУЧ”

– А як ставитись до того, що ось у сепаратистів, наприклад, існує “Російська православна армія”, а в Україні є “Школа православних снайперів”?

– Ми зіткнулися із ситуацією, коли церкву почали використовувати у своїх політичних цілях – і частково церква на це пішла, більшою мірою православна.

Є велика небезпека, коли політичні партії та воєнізовані організації використовують у назві слово “православний”, тому що це все-таки слово, яке адресує нас до віри.

Говорити про “православних снайперів” або “православний російський світ” – велика небезпека.

Той, хто починає ці речі називати православними – вже людина, яка не до кінця несе добро, вона хоче щось уніфікувати і поділити.

Воєнізовані організації та партії, що використовують православ’я для своїх цілей, десакралізують поняття віри. Такі ідеї, як ідея російського світу, ставлять у центр не людину, а ідеологічні поняття, які починають заважати людям жити мирно.

Добре, що “російський світ” став невдалим проектом.

– У чому головна суть роботи капелана?

– Девіз військових капеланів – “бути поруч”. В армії є різні люди, в тому числі й ті, хто не вірить в Бога. Але я не можу ділити військових. Моє завдання як священика – об’єднати армію, зробити її сильнішою через свою присутність. З іншого боку, завдання капелана – показати військовому, що Бог поруч з ним, навіть у непростих ситуаціях, коли вони позбавлені свободи руху, коли вони живуть в непростих умовах.

Коли у військового виникає багато питань, на які він не знаходить відповіді, він завжди може прийти до священика, і той його вислухає. Капелан повинен максимально спростити цей шлях.

Священик повинен бути для солдата солдатом, для полковника – полковником, а для генерала – генералом. Він не може бути для всіх генералом.

До нас часто приїжджають військовослужбовці з різних місць і з різних регіонів країни. І для багатьох з них це немислимо – піти випити кави зі священиком і просто поговорити з ним про життя. А я вважаю, що успіх церкви і капеланства – в доступності та простоті.

Якби Ісус Христос ускладнював доступ до Себе і створював правила, за якими до Нього можна було б потрапити – то складно було б уявити собі Його місію серед людей.

А Він говорив простим словами з різними людьми.

– Буває, що на фронт їдуть капелани різних конфесій. Як вони один з одним контактують?

– Таке часто буває. На війні капелани з різних конфесій стають однаковими. Тому що люди там хочуть бачити в священикові товариша, щоб людина вислухала і дала пояснення.

Армія сьогодні стала середовищем, де церква змогла стати єдиною.

– Що вас найбільше вразило за той період, коли йде війна?

– … Знаєте, я від храму на кладовище 36 разів ходив. Постійно похорон. Це така важка дорога…

Коли ти йдеш туди, ти дуже близький до смерті і розумієш, що життя таке цікаве, але в один момент у тебе все це забирають.

У Львові є сім’я Голуб, вони обидвоє незрячі і нещодавно поховали свого сина Юрія, який воював у АТО. Одного разу я зустрів їх на кладовищі, куди вони приходять майже щодня на могилу сина. Вони сказали, що все своє життя відчували сина, і тепер найстрашніше для них – що вони перестануть його відчувати. Ми, зрячі, часом не бачимо того, що бачать незрячі.

Ще мене вразила історія одного військового, який регулярно надсилав мені на телефон фотографії загиблих військових. Ми їх вивішували на спеціальну дошку пам’яті в храмі.

А одного разу мені прислали його фотографію…

Фото: Костя Беглов, проект «The Ukrainians»

Джерело: Капеланство.INFO за матеріалами Українська правда. Життя

Схожі публікації

Напишіть відгук

Youtube

Google+