“До питання про юрисдикцію та титулування митрополитів Київських і Галицьких та архиєпископів Львівських”: історична ретроспектива

0 66

Від часів Володимирового Хрещення Русі Церква на її території мала статус митрополії Царгородського патріярхату, а її предстоятелі згадуються у найдавніших писемних джерелах як «митрополити Руські» а згодом — «Київські», за аналогією до інших Церков, назва яких і титулатура предстоятеля пов’язувалася з першопрестольним містом, яке — як правило — водночас було столицею держави.

У зв’язку з процесом дезінтеграції Київської Руси на окремі удільні князівства, особливо після монгольського нашестя, та перенесенням осідку київських митрополитів у владимиро-суздальські землі, завдяки старанням галицько-волинського князя Льва Даниловича і його сина Юрія у 1303 р. вдалося отримати від царгородського патріарха Атанасія та імператора Андроніка Палеолога згоду на утворення окремої Галицької митрополії з підпорядкованими їй Володимирською, Луцькою, Перемиською, Турiвською й Холмською єпархіями. Однак існування цієї митрополії не було тривалим як з огляду на занепад Галицько-Волинського князівства, політичні інтереси Царгороду й Москви, так і через прив’язаність тодішньої церковної єрархії до традиції існування єдиної церковної структури та збереження у свідомості образу Києва як еклезіяльного центру, про що свідчить переїзд кандидата на Галицький престол Петра Ратенського до Владимира та Москви. (Подібні преференції на користь єдиної Київської митрополії виявляли і деякі пізніші литовсько-руські митрополити).

Не надто тривалим виявилося й друге існування Галицької митрополії з приналежними до неї Перемиською, Холмською, Турівською та Володимирською єпархіями, відновленої на домагання польського короля Казимира у 1370 р. Невдовзі після смерті її предстоятеля митрополита Антонія (бл. 1390 р.) галицькі єпархії знову повернулися під юрисдикцію київських архиєреїв, що на той час мали осідок у Москві. Вони  з 1401 р. починають титулувати себе «митрополитами Київськими, Галицькими і всієї Руси».

Саме цей титул зберегли предстоятелі Церкви в українсько-білоруських землях під владою Корони Польської і Великого князівства Литовського після відокремлення та проголошення автокефалії Московської митрополії 1448 р.

Київські митрополити вважали Галич своїм престольним містом, а територію Галицької єпархії трактували як частину своєї митрополичої архиєпархії, призначаючи до Галича своїх намісників без архиєрейських свячень. Відсутністю власного єрарха, не завжди дбайливою архипастирською опікою митрополитів та претензіями львівських латинських архиєпископів на спадщину (та маєтності) Галицької митрополії були незадоволені руське духовенство, шляхта та міщанство Галичини, які домоглися від польського короля дозволу на висвячення єпископом Макарія Тучапського. Митрополит Київський у грамоті про свячення іменував його своїм «дворським», тобто вікарним єпископом, зобов’язавши сплачувати половину доходів від церковних маєтностей. Резиденцією нового владики став Святоюрський монастир у Львові, а сам він титулувався єпископом Львівським і Галицьким. Оскільки канонічний аспект справи у цьому випадку не було чітко врегульовано,  то непорозуміння щодо майнових прав, юрисдикційних повноважень і вживання додатку «Галицький» у титулах київських митрополитів та львівських єпископів тривалий час залишалися джерелом напруження, а то й відвертих конфліктів між ними. Modus vivendi було встановлено таким чином, що митрополити де-юре титулувалися Галицькими (хоча нерідко вживали і скорочений титул без цього додатку), а єпархією (з її «галицькими» маєтностями) фактично на правах ординаріїв провадили єпископи Львівські, які також іменували себе Галицькими і Кам’янецькими.

Такий стан зберігався і після укладення Берестейської унії 1596 р. з тією відмінністю, що Львівська єпархія унії відразу не прийняла, а унійні митрополити намагалися скористатися своїм титулом архиєреїв «галицьких» для поширення своєї юрисдикції й на ці терени. Зокрема, митрополитові Михайлові Рогозі пропонували скористатися цією обставиною для відсторонення владики Гедеона Балабана від престолу, а Іпатій Потій іменував у 1611 р. Йосифа Велямина Рутського своїм коад’ютором з титулом «єпископа Галицького».

У свою чергу православний перемиський єпископ Антоній Винницький, організувавши обрання його у 1663 р. частиною духовенства і мирян на київського митрополита (паралельно до обраного на Правобережжі Йосифа Нелюбовича-Тукальського), домагався від короля права на адміністрацію Львівською єпархією, як належною до його «митрополичої» юрисдикції, що призвело до тривалого (навіть збройного) конфлікту з обранцем львів’ян Йосифом Шумлянським. Натомість останній, після невдалих спроб посісти престол у Києві, намагався відновити окрему Галицьку митрополію, щоб не допустити підпорядкування єпархій, що залишалися під владою Речі Посполитої, зверхності московського патріярха. Коли ж і ця ідея не була реалізована, то він згодився оголосити унію у Львівській єпархії лише після того, як король та унійний митрополит визнали за ним права на престоли у Галичі й Кам’янці-Подільському. Цікаво зауважити, що й надалі ті унійні львівські єпископи, яких обирали митрополитами (Атанасій Шептицький та Лев Шептицький), залишалися ординаріями Львівсько-Галицько-Кам’янецької єпархії, а в митрополичому титулі свідомо опускали додаток «Галицький». Усі ж інші предстоятелі Унійної Церкви у XVII-XVIII ст., що резидували в інших містах, вживали повний титул «митрополитів Київських, Галицьких і всієї Руси».

Ситуація кардинально змінилася в останній чверті XVIII ст. у зв’язку з поділами Речі Посполитої, приєднанням значної частини українсько-білоруських земель до царської Росії та репресивною політикою царату щодо унії. Насилля імперської влади спершу проявилося у ліквідації Катериною II 1775 р. унійної Київсько-Галицької митрополії та більшості її єпархій (крім Полоцької) з передачею усієї інфраструктури Православній Церкві (у тому числі й самого титулу митрополитів Київських і Галицьких) та забороні митрополитові Теодосієві Ростоцькому виконувати свої архипастирські функції. Після його смерті імператор Олександр I у 1806 р. відновив митрополичий уряд, але фактично підмінив титул предстоятеля на «митрополита унійних церков у Росії», яким офіційно послуговувалися усі його наступники аж до митрополита Йосифа Булгака — останнього глави Унійної Церкви перед її офіційною ліквідацією в Росії 1839 р., хоч цих актів царської влади ніколи не визнавала Римська Апостольська Столиця.

На відміну від репресивної політика царату, австрійські правителі, під владу яких потрапила Галичина у 1772 р., намагалися сприяти зміцненню й оновленню Унійної (або за офіційною термінологією — Греко-Католицької) Церкви. За наполяганням Габсбургів відбувся й черговий поділ Київсько-Галицької митрополії у 1807-1808 рр. Папською буллою греко-католицькі єпархії Галичини (Львівську, Перемиську і Холмську) було вийнято з-під юрисдикції унійного митрополита в Росії та утворено нову Галицьку церковну провінцію (з покликанням на її історичну традицію), предстоятель якої отримав титул митрополита Галицького, архиєпископа Львівського та єпископа Кам’янецького з осідком у соборі Св. Юра у Львові та прокатедрою у Галичі/Крилосі, які вважалися престольними храмами (прокатедра у Кам’янці фактично належала Російській Православній Церкві).

Зважаючи на небезпеку, яка загрожувала Унійній Церкві в Росії, Рим надав галицьким митрополитам «усі права і повноваження», які належали митрополитам Київським і Галицьким, що згодом давало підстави галицьким архиєреям вважати себе адміністраторими «тимчасово вакантного» Київського митрополичого престолу та його єпископств, а митрополит Андрей Шептицький у 1908 р. навіть отримав папське потвердження таких повноважень.

Таким чином у еклезіальній свідомості та національній пам’яті галицьких греко-католиків зберігався і плекався образ єдиної києво-галицької традиції, до юридичного і практичного відновлення якої прагнули її видатні представники. Навіть в умовах радянської окупації 1939-1941 рр. митрополит Андрей призначив екзархів для Великої України та інших територій СРСР і за його дорученням було підготовлено подання до властей з обґрунтуванням необхідності повернення главі УГКЦ титулу «митрополита Київського і Галицького». Подібну вимогу було повторено делегацією, яку призначили Кир Андрей та його наступник Йосиф Сліпий для переговорів з радянською владою у грудні 1945 р.  Сам митрополит Йосиф після звільнення з ув’язнення і переїзду до Риму у 1963 р. домагався від Апостольської Столиці визнання патріярхату Київського і Галицького, а з 1976 р. вживав відповідного титулу. Натомість Рим надав йому титул «верховного архиєпископа Львівського для українців», який не мав прецедентів у традиції самої Церкви та не сприймався її клиром і вірними.

У зв’язку з демократичними змінами в Радянському Союзі наприкінці 80-х років  XX ст., легалізацією УГКЦ  розбудовою та поширенням її єрархічних структур, поверненням її предстоятеля Мирослава-Івана Любачівського в Україну та перенесенням осідку Отця і Глави Церкви Любомира Гузара до Києва з огляду на історичну традицію та пастирські потреби вимагають канонічно-правового з’ясування, врегулювання або вирішення наступні питання:

  1. Яким є статус еклезіяльної спільноти УГКЦ: верховне архиєпископство, патріярхат?
  2. Якою є структура Церкви і як співвідносяться її структурні компоненти?
  3. Яким є повний титул її предстоятеля?
  4. Які храми і в яких містах мають статус  прокатедр Глави УГКЦ?
  5. Який статус в сучасній УГКЦ має Львівське архиєпископство, яким є повний титул його ординарія та які міста і храми є його катедральними?

 

д-р Олег Турій,
директор Інституту Історії Церкви
Українського Католицького Університету
Джерело: http://www.ugcc.lviv.ua

Якщо ви знайшли орфографічну помилку, будь ласка, повідомте нам.
Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter.

Схожі публікації

Напишіть відгук

Коментарі

Youtube

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: