Дещо про етикет у храмі…

0 821

_210111_11 Перед приходом у храм, готуємо себе і зовнішньо: чистота тіла, акуратний скромний одяг та охайне взуття. Божий дім – не місце для демонстрації мод, бо часто ми, самі того не бажаючи, своїм виглядом та поведінкою стаємо причиною для осуду інших людей, чим спонукаємо їх до недобрих думок. Святковий одяг також не мав би бути надто екстравагантним!

Від часів перших християн у Східній Церкві виник звичай іти на Літургію без приймання їжі (натщесерце). Це правило літургійного посту нерідко люди зберігають і досі. Апостоли завжди «молились, перебуваючи у пості» (Ді. 14, 23). Однак сьогодні з багатьох причин Церква дозволяє одногодинний піст перед прийняттям Святих Таїнств, усяка приватна аскеза звершується людиною на її особистісному рівні.

 

Дуже важливо прийти у храм дещо швидше (перед початком богослужіння) з метою зосередження уваги, творення наміру (прохання). У східних християн є прекрасний звичай: перед тим, як увійти у храм, зупинитись на мить біля дверей, щоб усвідомити святість Божого дому.

Входять у храм тихо, благоговійно, як у таємниче житло Царя Небесного (поспіх, метушня, розмови, дискусії зневажають святість місця). Якщо ми з поважної причини спізнились на богослужіння, необхідно одразу приєднатись до спільної молитви.

Пам’ятаючи старозавітню рекомендацію, Православна Церква не рекомендує жінкам заходити в чоловічій одежі (штани). Очевидно, водночас, цей звичай виражає і глибший сенс, де йдеться про чоловічність та жіночність, котру ми виражаємо також назовні формою одягу.

У храмі ми прикладаємось (торкаємось) устами святих речей: Євангелія, розп’яття, ікон.., тому наші уста мають бути чистими, вільними від фарби чи решток їжі. Особливо це стосується тих осіб, котрі приступають до Святих Таїнств – Сповіді та Причастя.

Якщо, з дуже вагомих причин, ми запізнились і підійшли до храму під час читання «Євангелія», «Херувимської», «Вірую», «Отче наш», «Тебе оспівуємо» – особливо важливих моментів богослужіння – зупиняємось біля вхідних дверей і лише після завершення тих молитов входимо.

_030311_2_2

Хід до тетраподу (прикладання до ікон, розп’яття) символізує наше бажання стати святими, подолати, за Божою ласкою, нашу гріховність. Підходячи до Царських Воріт, зупиняємось перед тетраподом, двічі хрестимось (накласти на себе знак святого хреста), творимо поклін (велика метанія), цілуємо ікону і хрест, хрестимось третій раз і відходимо, зайнявши у храмі місце для молитви. Знак святого хреста накладаємо усвідомлено, з благоговінням, без поспіху і метушні. _030311_2_1

У храмі з ближніми вітаються мовчазним поклоном або словами християнського привіту, але не потиском рук. Причому наше перше вітання належить Богові (людина прикладається до ікони та хреста, що на тетраподі, молиться, а тоді вітається із ближніми).

Християни східної традиції беруть участь у богослужіннях переважно стоячи. Ця постава свідчить про пошану й готовність чувати (не розслаблятись) в кожну хвилину. Під час читання Євангелія ми стоїмо. Заклик священика: «Премудрість прості» символізує готовність наслідувати Христа і йти за Його покликом, а також у простоті своєї душі Слово Боже. Блудний син, вирішуючи повернутись до батька, також здійснив певний жест – він встав: «Встану та й піду до батька мого і скажу йому: „Отче, я прогрішився проти неба і проти тебе! Я недостойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене як одного з твоїх наймитів. І встав він і пішов до батька свого”» (Лк. 15, 18-20). Цей жест – «встав» – вияв готовності рухатися далі, за Богом. Слухаючи Євангеліє стоячи, ми у цій частині Літургії виявляємо нашу готовність зробити крок вперед, до прийняття самого Бога у своє серце (Євхаристія), що відбуватиметься у третій частині Літургії.

Прихилення колін – вияв покаянного стану людини (постава «блудного сина» у роздумах над своїм життям), котра усвідомлює, що для духовного зцілення їй необхідне підняття і повернення до Джерела Життя. Клякання (коліноприклонення) характерне на час постів, коли нам варто глибше задуматись та переосмислити своє життя.

Сидіння – це, передусім, постава вчителя, настоятеля, ознака авторитету, що має провід у спільноті. Єпископ має в храмі своє особливе місце – горне сідалище. Водночас це також і постава вірних, слухачів слова. За східним обрядом, вірні можуть сидіти під час читання Апостола, в часі співу псалмів, стихир.

Благословення, яке уділяє єпископ чи священик, також вимагає певного обряду: хрестоподібно, на рівні грудей складають руки долонями вверх (праву кладуть на ліву) і просять, нахиливши голову: «Благословіть, Владико (отче)». Коли благословляючий торкнеться правою рукою наших рук, можемо прикластись до його руки (рука священика є видимим прообразом невидимої десниці Бога).

Віруючі на богослужіннях приєднуються співом до хористів. Однак це треба робити тихо, обережно. Наш голос (тембр) не повинен виділятися, порушуючи гармонійний спів «ангельського» хору.

Трапляється, що людина з тих чи інших причин може відчути певні розлади у своєму фізичному стані. У випадку незадовільного самопочуття допомогу надають своєчасно, без гамору та метушні. Це роблять ті люди, котрі знаходяться побіля хворого, для уникнення загального розладу молитовного духу.

У храмі не розмовляють, не їдять, не переходять з місця на місце, не тримають руки за спиною, не висловлюють своє невдоволення, нетерплячість, не розглядають допитливо присутніх. Під час надто великої тисняви – поклони – усі жести виконують обережно, щоб не вразити ближніх. Віруючі не осуджують, не висміюють, нікого не повчають, нікому не дорікають. Зауваження можна зробити після відправи (віч-на-віч), попередньо довідавшись, чи людина бажає почути від нас поради.

_210111_9

Прохід від зовнішніх (вхідних) дверей до тетраподу у храмі повинен бути вільним. Коли виникає необхідність вийти під час богослужіння, не розштовхуємо людей, а ввічливо просимо пропустити нас: «Вибачте, дозвольте пройти». Культурні люди зберігають емоційну витримку в чергах перед прийняттям святих таїнств. Перед прийманням Святого Причастя людина робить доземний поклін (велика метанія) перед Святими Тайнами, зберігаючи при цьому відповідну дистанцію, для уникнення будь-яких зіштовхувань; потім руки складають хрестом на грудях (права зверху) і благоговійно приймають Дари із широко відкритими устами. Ложечка при цьому не повинна торкатись язика причасника. _070311_3

Варто також зауважити, що Літургія – це гостина, на яку Бог запрошує нас, а отже, не випадає нам, як запрошеним гостям, не скуштувати дарів, котрі приготував для нас Господь. Тому безпосередня участь людини, де ми причащаємось Тіла і Крові Господньої, є найкращим виявом вдячності та любові до нашого Творця. «Практикуючий» християнин – це не той, котрий щонеділі ходить у храм, а той, хто «спрактикував» на собі, як добре приймати Бога у своє серце. «Істинно, істинно говорю вам: Якщо не споживатимете тіло Чоловічого Сина й не питимете його кров, не матимете життя в собі. Хто тіло моє їсть і кров мою п’є, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня. Бо тіло моє – їжа правдива, і кров моя – правдивий напій. Хто споживає тіло моє і кров мою п’є, той у мені перебуває, а я – в ньому» (Йо. 6, 53-56).

Ми залишаємося у храмі до кінця богослужіння – священичого благословення (за винятком нагальної потреби). Протилежна поведінка засвідчує неповагу до оточуючих. У деяких храмах після завершення Літургії виконується релігійний гімн «Боже Великий, єдиний» – молитва за Україну. Це вимагає уваги і пошанування, а значить, і прийняття безпосередньої участі і відповідної постави тіла. Буде виявом доброго тону та поваги, коли ми вислухаємо до кінця всі оголошення, які священик вважає за потрібне повідомити громаді. Виходячи із храму, повертаємось обличчям до входу, робимо знак святого хреста і поклін.

Однак цим не завершується спілкування з Богом і ближніми. Усе подальше наше життя до наступної зустрічі з Богом у храмі має бути просякнуте Христовою любов’ю, яку ми черпаємо з молитви, і принесене у світ, щоб християнин своєю особою та життям засвідчував Христа.

Проходячи повз фігури із розп’яттям, повз храми, накладаємо знак святого хреста, вшановуючи Живого Бога. Справжній християнин служить Богові у послусі своїй Церкві.

Для того, щоб наша поведінка відповідала призначенню місця, у якому знаходимось, варто усвідомити істину, що у храм на спільну молитву людина приходить для того, щоб навчитися бути з Богом та іншими людьми, тоді зміст сам диктуватиме форму.

Як хліб постає із багатьох зернинок, так і людина вчиться зростати у спільноті із Христом та ближніми, через поступове занурення у купіль Божої благодаті.

Іванна Рижан, ДивенСвіт

Світлини: Ярослав Павлюк

Якщо ви знайшли орфографічну помилку, будь ласка, повідомте нам.
Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter.

Схожі публікації

Напишіть відгук

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: